«У неї на аватарці був український прапор». Жителька Криму розповіла, як ФСБ викрало й незаконно ув’язнило її сестру

45-річну жительку тимчасово окупованого Криму Світлану і її сестру Оксану (ім’я сестер змінено з міркувань безпеки) співробітники ФСБ викрали посеред білого дня просто на вулиці. Про це волонтерам громадської спілки «Освітній дім прав людини в Чернігові» розповіла Оксана, якій вдалося вийти на волю. Усе це сталося в лютому 2025-го року. 

Відтоді Оксана не бачила сестру й отримувала інформацію про її подальшу долю винятково з неофіційних джерел. За її словами, Світлану ув’язнили й утримують без слідства й суду в одному зі слідчих ізоляторів на території Криму. Тим часом удома на жінку чекають троє дітей.

Про всі обставини викрадення сестри, про довгі місяці її пошуків, а також про те, як проукраїнська позиція може стати загрозою для життя в тимчасово окупованому Криму – сестра зниклої розповіла волонтерам громадської спілки «Освітній дім прав людини в Чернігові».

Це трапилося вранці 12 лютого 2025 року, розказує Оксана. Вони з сестрою працювали на одному підприємстві Євпаторії і поспішали на роботу, на зміну. Аж тут, на розі вулиць, до них під’їхав світлий бусик і п’ятеро цивільних людей у чорному, без розпізнавальних знаків, запросили сісти до салону. Троє з них, згадує жінка, були в балаклавах.

«Вони ткнули нам якісь посвідчення, але так швидко, що я навіть прізвища не розгледіла. «Пройдемо до автобуса, нам треба з вами поговорити». Щодо чого – так і не сказали, хто вони – так і не представилися. На питання «Куди нас везуть?» нам відповіли: «Зараз почуєте, зараз побачите». Вони також одразу забрали в нас телефони. Коли я сказала «З якого приводу ви забираєте телефон, це ж особиста річ, як паспорт, без постанови не маєте права», один з них гаркнув: «Мовчи, ось доїдемо…», – згадує Оксана.

«Допит» і остання зустріч з сестрою

Обидвох жінок привезли до будівлі ФСБ Бєлінського, 6/2. Біля воріт, каже, їхній бусик протримали хвилин з десять. Потім їх із сестрою завели в будівлю і розділили: Оксану повели на другий поверх, Світлану лишили першою. Ще близько пів години, пригадує Оксана, вона чекала на «допит».

«Мене завели в кабінет, сказали, що Свєта підозрюється за якоюсь там статтею. Зі мною говорили три людини, як я розумію, співробітники ФСБ. Я так зрозуміла, що ФСБ, адже нас привезли до їхньої будівлі, але жоден з них не представився й не показав своїх документів. Мене запитали, де я народилася, де мешкала до цього часу, яка в мене освіта, що я закінчила, чи є мама, чоловік, діти. Все ось це вони питали, бо в мене не було з собою паспорта», – каже Оксана.

Після «попереднього допиту» до неї в кабінет завели сестру. Тоді, говорить Оксана, вона бачила Світлану востаннє.

«Вони завели сестру і сказали, що її відвозять до Сімферополя. Вона сказала мені те, що вони їй, як я розумію, наказали. Каже: «Ксюш, ось ти зараз підеш на роботу, нікому нічого не кажи. Скажи просто, що я захворіла». І все, і вони її забрали. Не дали нам жодного слова одна одній сказати. Слідів побиття я не побачила. У неї просто були сльози на очах. Вона не плакала, але були сльози», – розповідає жінка.

Далі в Оксани розпитували про її знайомих на підконтрольній Україні території. Жінка каже: вони з сестрою народилися й виросли на Харківщині, оселилися в Криму, коли почали працювати.  

«Мене запитували контакти по Україні. «Хто це, хто оце?». Це, кажу, моя племінниця рідна, це – моя хресна. Ще кажу, що у мене в паспорті було написано, що я українка, народилася в Україні. Хіба заборонено спілкуватися з родичами в Україні? Російське громадянство я отримала у 2024-ому році, бо так треба було –– народила дитину, була вимушена отримати російський паспорт… Так вони передивилися всі мої контакти, усі переписки», – розказує Оксана.

Опісля «допиту» її до вечора тримали в будівлі ФСБ, нічого не пояснюючи, не віддаючи телефон і не дозволяючи зв’язатися ані з адвокатами, ані з родичами.

«Окремої камери не було. Мене зачинили в тому ж кабінеті, де «опитували». Це був кабінет на другому поверсі – кімната завдовжки, може, метра зо три. Два столи, два стільці, вікно з решіткою. Я кілька разів стукала. Але на всі мої питання відповідали: «Прийде час – дізнаєтеся», – говорить жінка.

Додому її відпустили тільки близько дев’ятої вечора. Мобільник – віддали. А ще – пообіцяли за тиждень у цій самій будівлі поінформувати про долю сестри.

«Я погодилася, бо мені нарешті віддали телефон. А ви уявляєте собі, що це – двоє мам зранку пішли на роботу й про них немає жодної звістки до вечора?.. У сестри вдома двоє неповнолітніх дітей, у мене – одна», – додає вона.

Пошуки сестри через силові структури

Наступного дня Оксана вийшла на роботу. Того ж дня через знайомих сестри, веде далі Оксана, вона зв’язалася з адвокатом. За його порадою, разом з чоловіком сестри, вони написали заяву про викрадення людини. Заяву прийняв Євпаторійський міський відділ міліції.

«У заяві чоловік сестри написав, мовляв, пішла з дому такого-то числа, забрали разом з сестрою, викрали люди в чорному, у масках. Над нами посміялися, сказали, що – «все, сестри не чекайте». Я не знаю прізвища, але це сказав той, хто приймав заяву. Вони відкрили справу– за фактом викрадення людини. Її вів слідчий Максим Сухоставський. Я ходила до нього місяців зо три. Якось він каже: «Я можу спробувати знайти її через тест ДНК». Я принесла на його прохання зубну щітку сестри. Через якийсь час він мені показав папірець з написом “збігів не виявлено”. Кажу: «Яких збігів? З ким збігів?». Невідомо. Той «документ» мені на руки не віддали», – розповідає Оксана.

За словами Оксани, упродовж чотирьох місяців вона намагалася скористатися правом ознайомлення з матеріалами справи щодо викрадення сестри.

«Кажу: я хочу подивитися матеріали справи, бо дзвоню, приходжу – все на одному місці. У вас база одна з ФСБ, кажу. Подайте запит ФСБшникам. Чому я маю розповідати вам елементарні речі? На що вони відповідають: «Знаєте, що таке ієрархія? Так що ви від нас хочете?»…

Не дало результату й звернення до військової прокуратури Євпаторії, зауважує жінка.

«Прийшли, говорю: я хочу написати заяву, куди? Кажуть: ми ж розглядаємо тільки заяви, пов’язані з військовими, не цивільними. «Добре, я хочу написати про на неправомірні дії співробітників ФСБ, якщо вони такими є, на те, що нас затримали, не представилися». Я це все написала. Вони надіслали цей лист до Севастополя. Севастопольська військова прокуратура спустила його знов до Сімферополя, до ФСБ. ФСБ мені відписало, що таку-то й таку «не затримували». Все йде по колу. І так кілька разів. Один і той самий ідентичний текст, тільки дати міняються», – розказує про безрезультатні звернення до силовиків Оксана.

Перша і єдина звістка

Жінка також намагалася розшукати сестру, відвідуючи слідчі ізолятори Сімферополя. У кожному на всі її запитання про Світлану, каже, відповідали: «Така-то не значиться». Одного разу, за кілька тижнів після зникнення сестри, говорить жінка, у будівлі ФСБ в Євпаторії співробітник, який представився Сергієм, погодився передати посилку.

«Я принесла передачку – спідню білизну, трохи одягу, це ж жінка, ви розумієте. Я сподівалася. І він її взяв і пообіцяв відвезти. Я й досі не знаю, у чиї руки потрапила та посилка. Потім я щотижня впродовж двох місяців ходила туди й просила покликати цього «Сергія». Мені відповідали – то «він на виїзді», то «у нас такого немає», – ділиться жінка.

А втім, стверджує Оксана, їй все ж таки вдалося дізнатися місце перебування її сестри. Один з утримуваних у слідчому ізоляторі №2 Сімферополя через родичів передав їй звістку від Світлани.

«Це було в червні, якраз перед днем народження одного з синів Свєти. Ці люди сказали, що Свєта передає йому вітання і що з нею все нормально. Я навіть не знаю прізвища цих людей. Офіційних підтверджень цього немає. Про умови утримання сестри, якщо вона там, – я нічого не знаю. Єдине, що сказали: цей чоловік просить рідних передавати йому шампуні, мило, гелі для душу та інші засоби гігієни. Собі й жінкам, які перебувають у тому ж СІЗО», – продовжує Оксана.

Імовірні мотиви

Оксана припускає, що її сестру могли затримати з політичних мотивів за підозрою в «державній зраді»: про її проукраїнську позицію було відомо, на аватарці в соцмережах Світлани був український прапор.

«У неї також в соцмережах були фото з українським прапором та гербом, вона стежила за українськими телеграм-каналами, читала, дивилася українські новини. Можливо, що вона також лайкала там дописи. Підтримувала Україну. Зараз же всіх тут так «беруть» – за «держзраду». Якщо ти народився «в Україні», якщо в тебе на аватарці український прапор і герб – все, «держзрада». Забирають простих людей, роблять з них «ворогів Російської Федерації». Але я точно знаю: я – українка, я народилася й виросла в Україні», – наголошує сестра.

«Найтяжче – дітям»

Усі ці майже дев’ять місяців з дня затримання сестри, говорить Оксана, для неї, Світланиного чоловіка та дітей були дуже тяжкими. Сестру звільнили з роботи «за згодою сторін», хоча офіційної заяви на звільнення від неї не надходило. Її банківські картки заблоковано. Але найтяжче психологічно –– дітям Світлани, говорить сестра.

«Я спілкуюся з усіма трьома дітьми сестри. Усі троє психологічно пригнічені, особливо наймолодший. Він і досі не розуміє, що відбувається. «Мама була – зараз мами немає. Передивляюся сестрині фотографії… Як же сумно та боляче… Якби хоч знати напевно, де вона й у яких умовах її утримують», – розказує зі сльозами Оксана.

«Хто нас підтримує? Та просто наші знайомі, прості люди, родичі з України.. Ми також тут, у Криму, познайомилися з родиною в якої схожа ситуація, – їхнього сина, кримського татарина, викрали так само як і нашу Свєту. Але що може зробити проста людина проти ФСБ?» – додає жінка.

Що далі?

Оксана каже, що сподівається на диво – побачити сестру вдома. Говорить: якби силові структури окупованого Криму хоча б висунули офіційні обвинувачення її сестрі – адвокат одразу б взявся до роботи, і справа мала б шанс перейти в правове поле. Вона також має надію на те, що українські правозахисники зможуть домогтися адекватної реакції на цей злочин міжнародних організацій.

«Як ми живемо всі ці довгі місяці? Працюємо, гуляємо з дітьми – школа, садок, гуртки, якось відволікаюся. Найстрашніше – вечори й ночі, коли згадуєш це все і нічого не можеш вдіяти», – у відчаї каже Оксана.

Авторка тексту: Юлія Підгола.

Цю публікацію підготовлено за фінансової підтримки Норвегії та Фонду домів прав людини. Проєкт «Протидія насильницьким зникненням на тимчасово окупованих територіях України» реалізує Громадська спілка «Дім прав людини «Крим» у партнерстві з Громадською спілкою «Освітній дім прав людини в Чернігові» та Громадською організацію «Кримський процес». Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю Громадської спілки «Дім прав людини «Крим» і жодним чином не відображає офіційну позицію Уряду Норвегії.

Усі зображення в цьому матеріалі створені за допомогою штучного інтелекту та мають виключно ілюстративний характер.