“Багато людей у Криму шукають своїх рідних, викрадених представниками ФСБ”
Інтерв’ю з кримським правозахисником про насильницькі зникнення на тимчасово окупованих Росією територіях України, становище незаконно ув’язнених та силу листів.
Майже дванадцять років від початку окупації Криму та майже чотири роки від початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну, насильницькі зникнення та утримання в режимі інкомунікадо стали одним із головних інструментів репресій на окупованому півострові та на новоокупованих територіях України.
Фонд домів прав людини (Human Rights House Foundation) поспілкувався з кримським правозахисником (далі — КПЗ), представником організації “Кримський процес”, що входить до спілки Дому прав людини Крим, про те, як еволюціонувала їхня робота з перших років окупації, що на практиці означають “насильницькі зникнення”, та чому, на його думку, міжнародна та національна спільнота має “вимагати більшого” для звільнення цивільних заручників. Ім’я співрозмовника не розкривається з міркувань безпеки.
Читайте оригінал цього інтервʼю англійською.
Про "Кримський процес"
Ініціатива "Кримський процес", яка об’єднує юристів та правозахисників, виникла у 2016–2017 роках як реакція на хвилю політично вмотивованих переслідувань у Криму. Розуміючи, що вироки окупаційних судів будуть несправедливими та сфабрикованими, команда розробила системну, доказову методологію спостереження за судами. Згодом діяльність розширилася — від базового моніторингу до аналітичних звітів та участі у міжнародних процесах притягнення до відповідальності, зокрема передачі інформації до Міжнародного кримінального суду.
Хвилі насильницьких зникнень у Криму
Після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну у лютому 2022 року Крим став однією з територій, куди вивозять і утримують цивільних заручників із новоокупованих регіонів.
“Було багато запитань: кого саме утримують, де вони перебувають, у яких умовах. Наша ініціатива працює безпосередньо на місці, і часом нам вдавалося отримати необхідну інформацію. Це мало лавиноподібний характер, що змусило нас зосередитися саме на цивільних заручниках і затриманих.”
Починаючи з кінця 2023 року, “Кримський процес” зафіксував масштабний зсув — використання насильницьких зникнень як форми політичного переслідування у Криму, що дедалі більше нагадує поводження з цивільними заручниками з новоокупованих територій і стало новою, ескальованою фазою (більше про хвилі насильницьких зникнень).
“Тепер людина зникає, і дуже довго нічого не відомо про її долю. А через певний час — не всі, але більшість — з’являються вже у статусі підсудних у кримінальних справах, із проміжком у рік або навіть півтора.”
КПЗ наводить приклад студентки Анни Єльцової, викраденої у грудні 2022 року:
“У березні 2024 року [російський суд] заявив, що “затримав” студентку з Херсонщини, яка нібито мала постати перед судом. Але де вона перебувала протягом двох років — ніхто так і не пояснив.”
За термінами: насильницьке зникнення та утримання в режимі інкомунікадо
За словами КПЗ, на практиці насильницьке зникнення означає, що людину забирають у невідомому напрямку представники державних структур або за їхньої участі, позбавляють доступу до адвоката і зв’язку з родиною, а факт її утримання офіційно не визнається.
“На практиці це виглядає так: людину утримують у приміщенні, де, наприклад, зафарбовані вікна — щоб вона не знала, який зараз час доби. У неї немає жодних засобів зв’язку. Адвокатів не допускають. На будь-які запити родичів відповідають: “Такої особи тут немає”.”
“Влада відмовляється визнавати, що тримає цю людину. Офіційно затриманий не існує в жодному правовому статусі — немає жодної відповідальності за його життя чи здоров’я. Якщо з ним щось станеться — “ніхто не дізнається”.”
“Такий стан може тривати дуже довго. Людині кажуть, що проводиться якась “перевірка” і натякають: якщо хочеш, щоб усе закінчилося швидше, треба щось зробити — наприклад, визнати свою провину. Люди можуть залишатися у такому статусі роками, без доступу до будь-яких каналів зв’язку із зовнішнім світом — навіть до новин.”
За досвідом КПЗ, майже всі випадки насильницьких зникнень супроводжуються катуваннями.
“Катування, на жаль, є частиною цього процесу. Зазвичай якщо людину викрали, її потім катують, а вже під час “слідства” змушують “зізнатися” у чомусь.”
“[Окупаційні органи] використовують широкий “набір” методів катувань, але найчастіше — побиття та електричний струм.”
“Нині серед жертв насильницьких зникнень багато жінок, і ми бачимо особливі форми приниження під час їх утримання в ізоляції: їм можуть довго не дозволяти митися, не надають засобів гігієни… усе це створює постійний психологічний тиск.”
КПЗ пригадує випадок, який один з адвокатів описав коротко, але показово:
“Вона умовно погодилася “визнати провину” після того як їй пообіцяли два маленькі пакетики шампуню. Людей доводять до такого стану, що вони готові зізнатися в чому завгодно, аби лише повернути бодай мінімальне відчуття гідності — наприклад, можливість помитися.”
Жителі новоокупованих територій, які пройшли через місцеві “суди” й “слідчі органи”, описують ще один етап катувань:
“Існують так звані “перед-слідчі побиття” — так самі постраждалі це називають. Людину виводили з камери, жорстоко били і казали, що це “лише початок” — попередження: якщо на допитах не визнаєш провину або відмовишся співпрацювати, побиття буде ще жорстокішим.”
“Іноді побиття були настільки сильними, що доводилося викликати швидку, щоб накласти шви на розбиті голови.”
Вимірюючи масштаби репресій місткістю СІЗО №2 в Сімферополі
СІЗО №2, відкрите в Сімферополі у жовтні 2022 року. За словами кримських правозахисників, його створили спеціально для утримання осіб, викрадених із південних регіонів України, разом зі слідчим ізолятором № 8. Фото: RFE/RL
Однією з головних проблем у документуванні насильницьких зникнень, за словами КПЗ, є те, що такі випадки надзвичайно важко фіксувати — багато з них можуть так і залишитися невідомими.
“Деякі випадки стають відомими лише випадково й дуже пізно. Наприклад, людина зникла два роки тому, а ми дізнаємося про це лише зараз — після того, як уже відбувся суд. Вона провела рік у повній ізоляції, потім ще рік під слідством і на суді, і лише після вироку ми дізнаємося, що така історія взагалі мала місце.”
“Є дуже багато людей серед кримчан, які шукають своїх близьких викрадених представниками ФСБ.”
Родичі, які залишаються на окупованих територіях, часто не розуміють, що можуть зробити, і бояться, що публічність лише погіршить ситуацію. Поширене відчуття, що розголос принесе лише ризики, але не дасть жодної реальної підтримки.
“Крім того, вони побоюються, що й самі можуть стати жертвами викрадення чи переслідувань… Вони не бачать жодного потенційного результату, який би переважив ризики оприлюднення цієї інформації.”
“У результаті ми стикаємося з тим, що деякі випадки не стають відомими взагалі, а деякі, про які ми знаємо, залишаються непублічними дуже тривалий час.”
Моніторинг ситуації на новоокупованих територіях практично неможливий: створені там “суди” не публікують жодної інформації, а “спостерігач не може безпечно потрапити в регіон, не ризикуючи також стати жертвою таких зникнень”.
“Кримінальні переслідування зараз трохи легше відстежувати лише тому, що Росія намагається публічно демонструвати, як вона “бореться зі шпигунами та диверсантами”.”
За словами КПЗ, масштаб репресій можна приблизно оцінити за ємкістю слідчого ізолятора, де утримують людей у режимі інкомунікадо. “Цей заклад у Криму, відомий як слідчий ізолятор № 2 (СІЗО-2), який контролюється ФСБ Росії, розрахований приблизно на 450 місць.”
“Із них, за нашими оцінками, близько 300 зайняті тими, хто офіційно перебуває під слідством, а ще до 150 місць призначені спеціально для людей, яких тримають у режимі інкомунікадо.”
У певний момент аналіз “Кримського процесу” показував, що в цьому ізоляторі могли утримувати до 120 осіб із новоокупованих територій. Багатьох із них згодом етапували до російських колоній і в’язниць, але камери не спорожніли:
“На їхнє місце одразу привозять нових бранців — тепер дедалі частіше це вже саме кримчани.”
«Цих жінок викрали, і вони перебувають в ізоляції вже понад рік»
КПЗ наводить кілька показових прикладів жінок, які перебувають в ізоляції вже понад рік після насильницького зникнення.
Серед них Тетяна Дякуновська із Севастополя, викрадена у серпні 2024 року, — про те, що Дякуновську утримують у повній ізоляції в слідчому ізоляторі № 2 у Сімферополі, повідомила інша жертва насильницького зникнення — Людмила Колеснікова. Ще трьох жінок, Ельвіру Абоязову, Ларису Гайдай і Тетяну Павленко (Симоненко), “знайшли” у слідчому ізоляторі №2 лише у серпні 2025 року, через 18 місяців після їхнього викрадення. Проти них досі не висунуто жодних офіційних звинувачень, усі троє перебувають у режимі інкомунікадо.
Окремим і водночас унікальним випадком є історія Сахи Мангубі.
“Це перший приклад у нашому сумному списку переслідування кримських караїмів новою російською репресивною машиною. Ба більше, є ознаки, що за цим стоїть побутовий конфлікт — ймовірно, хтось скористався сваркою і зробив наклеп, що стало причиною для її переслідування, насильницького зникнення та подальшого утримання в ізоляції.”
Мангубі, мати двох неповнолітніх дітей, була викрадена у листопаді 2024 року.
За словами сусідки, “ніхто не назвався, жодних постанов не показав. Просто перестрибнули через паркан і пішли до Сахи. П’ятеро чоловіків у масках з 14:00 до 17:00 проводили обшук у будинку Сахи, потім привели своїх понятих, ті щось підписали, жінку забрали.” Фото.
“Поговоримо про Крим потім”
У 2025 році “Кримський процес” спільно з Домом прав людини Крим та Освітнім домом прав людини в Чернігові реалізує проєкт House-to-House, за фінансової підтримки Норвегії та Фонда домів прав людини, спрямований на підтримку сімей зниклих безвісти та посилення реагування на практику насильницьких зникнень в окупованому Криму та на півдні України.
“Загалом дедалі частіше лунає теза: “Про Крим поговоримо потім”. Але люди страждають зараз. Їх переслідують зараз.”
Фото Аліни Смутко, з виставки “Історії з окупованого Криму”.
За словами КПЗ, тема насильницьких зникнень у самому Криму майже невідома широкому загалу, адже багато випадків залишаються прихованими. “Навіть ті, хто намагається отримати альтернативну інформацію через VPN чи незалежні джерела, не бачать повної картини.”
КПЗ зазначає, що на національному рівні ця тема не виділяється серед інших проблем, пов’язаних з війною, а уваги на міжнародному рівні має бути більше:
“Коли йдеться про викрадення дітей, дипломати та експерти добре обізнані й одностайні: Росія викрала дітей, вона має їх повернути, компенсувати шкоду й понести відповідальність… Питання повернення дітей визнається нагальним. Повернення їхніх батьків чи інших дорослих — ні. І це не має бути так.”
“Той самий підхід слід застосовувати і до цивільних. Це дуже складний процес, який вимагає значних зусиль від дипломатів у країнах-партнерах.”
Що буде, якщо Крим не буде деокуповано
“Лунають заклики “бути реалістами”, “визнати реалії на місцях,” тощо. Але питання території не є важливішим за питання людей. Нам потрібні відповіді — що буде з людьми.”
“Якщо вдасться створити умови, за яких Крим стане особливою територією з доступом міжнародних спостерігачів і прямим зв’язком між ситуацією з правами людини та санкціями — що дуже важко зробити було і досі залишається, — тоді Крим міг би існувати у відносно прийнятному стані, а не бути схожим на Північну Корею, як зараз.”
“Тому якщо гаряча фаза [повномасштабної війни] завершиться без звільнення Криму і не буде чітко визначених механізмів моніторингу прав людини, повернення тих, хто вже постраждав, і гарантій, що такі репресії не повторяться — тоді, безумовно, Росія все проігнорує і продовжить робити все, що їй зручно, включно з грубими порушеннями прав людини, як робила всі ці роки.”
На завершення, КПЗ наводить слова Ірини Данилович:
“Коли Ірина отримала премію Stories of Injustice Award 2025 у Празі, вона змогла передати з неволі коротку промову, яку зачитали замість неї. У ній вона сказала, що “важкі часи потребують рішучих дій, а не занепокоєння”.”
“Лише рішучі дії здатні змінити те, що відбувається, і принести позитивні зміни. Для цього ми маємо вимагати більшого.”
Ірина Данилович – кримська правозахисниця, медсестра і громадська журналістика, яка викривала проблеми у системі охорони здоров’я в Криму та виступала за права медичних працівників. У квітні 2022 року її затримання мало форму викрадення, а в грудні 2022 року їй було винесено вирок – сім років позбавлення волі та грошовий штраф – за “незаконне придбання, передачу, продаж, зберігання, транспортування, відправлення або перевезення вибухових речовин або вибухових пристроїв”.Наразі її утримують в колонії міста Зеленокумська Ставропольського краю РФ, відмовляючи в медичній допомозі. Фото.
Листи політв’язням: поза межами односторонньої солідарності
У 2020 році, після кількох років моніторингу судових процесів, команда “Кримського процесу” усвідомила одну закономірність, розповідає КПЗ:
“Кримські політв’язні зазвичай після суду в Криму опинялися у місцях несвободи на території Росії. Там умови утримання надзвичайно жорсткі, поводження нелюдське. Саме тому ми започаткували кампанію написання листів кримським політв’язням — це було спрямовано і на моральну підтримку, і на аналіз ситуації в місцях їхнього утримання.”
За словами КПЗ, підтримувати системне листування складно: люди не мають часу, не знають, що писати, відправити лист важко технічно — особливо з підконтрольної Україні території до російських в’язниць, — а якщо навіть приходить відповідь, довготривале листування підтримувати ще важче.
“Зараз у нас є певні логістичні проблеми з тим, щоб листи доходили до місць утримання, але головна складність — мотивувати людей писати знову.”
Команда експериментувала з різними форматами — від залучення волонтерів для постійного листування до використання технологій для спрощення процесу.
“Разом із Домом прав людини Крим ми розробили спрощену форму написання листів: людина відповідає на коротку анкету — які фільми дивиться, куди мріє поїхати, які книжки любить, — і на основі цього штучний інтелект створює чернетку листа. Вона виходить читабельною, цікавою і несе частинку особистості того, хто її писав.”
Читачі можуть написати листа кримським політв’язням, скориставшись цією формою. Більше про проєкт.
Втім, КПЗ наголошує, що мета ініціативи — не одноразові прояви підтримки:
“Людина в неволі перебуває у вкрай тяжких умовах. Один лист підтверджує, що про неї не забули, але не дає відчуття, що комусь справді важливо, як вона себе почуває, що вона думає, про що мріє.”
Надання політв’язням голосу та постійного зв’язку з зовнішнім світом є, за словами КПЗ, життєво важливим для їхньої гідності та психологічного стану:
“Ми хочемо дати їм голос — щоб вони могли говорити про свої думки, мрії, інтереси. Щоб вони були не лише читачами, а й учасниками спілкування, щоб це хоч трохи відволікало їх від тієї реальності, у якій вони опинилися.”
Леніє Умерова у Києві, березень 2025 року — через шість місяців після звільнення з російського полону в рамках обміну військовополоненими. Фото: Стас Юрченко, Ґрати
Ось як Леніє Умерова, кримськотатарська активістка та колишня політувʼязнена, пояснює значення листів для жертв незаконних ув’язнень та їхніх рідних:
“Для людини в неволі кожен лист — це доказ, що вона не зникла між камерами. Це така необхідна підтримка і боротьба за людину, яка дає віру на визволення.
Для родин це теж опора. Знати, що їхніх близьких бачать і чують, що їхня біда не перетворюється на «чергову статистику». Ця підтримка знімає відчуття покинутості й дає сили продовжувати боротьбу.”
Для журналіста та колишнього політв’язня Владислава Єсипенка вплив національної та міжнародної адвокації був відчутним під час ув’язнення.
“Цей вплив був перш за все на російські силові структури. Мене перестали бити й катувати, щойно справа набула розголосу. Це давало мені сили й надію, що я повернуся додому живим”.
Після звільнення Єсипенко закликає до більшої публічної уваги до долі цивільних осіб, незаконно затриманих на окупованих територіях.
“Багато з них перебувають у вʼязницях ще з 2014 року — в умовах постійного фізичного та морального тиску. Кожного ранку вони просинаються з надією, що їх повернуть… І світу про це треба не казати, а кричати”.
Головне фото: Тарас Ібрагімов, з виставки “Історії з окупованого Криму”.