«Мене били, катували струмом і змушували зізнатися»: свідчення журналіста Владислава Єсипенка про російські катівні в окупованому Криму
У березні 2021 року Владислав Єсипенко знімав у Сімферополі акцію до дня народження Тараса Шевченка — за кілька годин після цього він лежав роздягнутий на бетонній підлозі підвалу ФСБ.
Його історія — частина репресивної російської системи в тимчасово окупованому Криму: незаконні затримання, катування, постановочні «зізнання», фальсифікації, недопуск захисників і імітація суду.
Застереження: цей матеріал містить описи сцен насильства та жорстокості, які можуть бути травматичними для вразливих читачів. Будь ласка, зважайте на свій емоційний стан перед прочитанням.
10 березня 2021 року Владислав Єсипенко знімав у Сімферополі невелику акцію до дня народження Тараса Григоровича Шевченка — кілька людей, квіти, короткі слова пам’яті. Нічого, що могло б видатися загрозою. Уже дорогою назад додому, на трасі біля Перевального, його зупинив інспектор ДАІ. Перевірка документів тривала лічені секунди. А потім — тиша, яку розірвав білий бус без номерів.
«Секунд через п’ять він під’їхав, — згадує Єсипенко. — Вискочили троє чи четверо кремезних чоловіків. Навіть не встиг нічого зрозуміти — руки вже заламали». Балаклави, мовчання, жодних посвідчень. Усе сталося настільки швидко, що здавалося нереальним, ніби сцена з поганого кіно. За кілька хвилин у салоні його автомобіля «раптово» з’явилася граната — під пильними поглядами «понятих», яких привезли ті самі силовики.
«Я одразу зрозумів: це провокація», — каже він.
Далі світ звузився до темряви. Чорні окуляри на очі, навушники, чужі руки, що штовхають уперед. Невідомий підвал без вікон із застиглим плином часу.
Його роздягнули догола й кинули на холодну бетонну підлогу. На вуха наділи дроти. Коли пішов струм, тіло зреагувало раніше за свідомість.
«Це був нестерпний біль. Хвилина, півтори — але здається, що вічність», — згадує Владислав. Після цього його садили на стілець і ставили одне й те саме запитання: ти агент СБУ? Він знову і знову відповідав: я журналіст.
Катування чергували з побиттями, приниженням, фізичним виснаженням. Його змушували стояти в «планці» на руках і ногах: щойно тіло починало падати — били ногами, руками, по голові. «Вставай, сука!» — кричали кати. Один із них зривався на відверту ненависть, вимагаючи: «Кричи, сука, «Слава Україні!»» Це тривало понад добу. У якийсь момент організм зламався раніше за волю.
«Я сказав, що підпишу все, що завгодно. Навіть зізнаюсь у замахі на Кеннеді. Тільки перестаньте».
Паралельно ламали психіку. Йому говорили, що дружина дзвонила вже сорок п’ять разів — і більше він її не почує. Погрожували смертю просто й буденно: «Ти нам пофіг. Здохнеш — закопаємо, як собаку, у лісі», для них (катів) це була щоденна технічна робота, як то кажуть нічого особистого…
Театр слідства — постановка «знахідки», як ФСБ конструюює «докази»
Коли фізичний спротив було зламано, почалася фальсифікація. За словами Владислава за чіткою інструкцією ФСБ його вивезли в степ між Армянськом і Красноперекопськом. Показали корч із дуплом серед руїн і коротко пояснили: «Ось тут ти знайшов «схрон». Зрозумів?» Пізніше, уже з «військовим слідчим», цю сцену відтворили вдруге — тепер «по процедурі», на камеру.
Далі був поліграф і заздалегідь підготовлене відео «зізнання». Йому пояснили, що він має говорити: нібито виконував завдання СБУ, а граната була «для самозахисту від агресивних кримських татар». Абсурдність цієї формули вражала Владислава навіть у тому стані.
«Граната для самозахисту? — згадує він. — Якщо до мене підходять люди, я що — маю підірватися разом із ними?»
Текст «свідчень» видали наперед. У кімнаті стояли цивільні куратори ФСБ, уважно стежачи за кожним рухом. Проте Єсипенко навмисне міняв положення тіла, розуміючи, що відео нарізатимуть. Зрештою ці записи так і не використали.
Незалежних адвокатів до нього не допускали. Коли дружина все ж знайшла захисників, ФСБ змусила його писати заяви про «відмову».
«Куратор, майор Коровін, казав: твоя дружина хоче нам «змішати карти». Ти маєш бортувати адвокатів».
Його переховували в ізоляторі без зв’язку, переводили з місця на місце. У суді він публічно заявив про катування і наполіг на зміні адвоката. Проте суд відхилив клопотання, залишивши призначену захисницю. Лише її несподіваний самовідвід відкрив шлях до незалежного захисту. Усі прохання перевірити місця катувань — підвал у Бахчисараї, будівлю з банером «посуд», можливі сліди крові — суд відкинув.
Півтора року в СІЗО-1 Сімферополя перетворилися на суцільний «день бабака». У камері на 16 нар — до 25 людей. Каша на воді з камінцями, хліб, з якого можна їсти лише скоринку. П’ять місяців — без радіо й телевізора.
Коли почалися ниркові коліки, він годинами сидів притулившись спиною до батареї, намагаючись зігрітися. Лікарів — один-два на всю установу, ліків немає. «Це теж було своєрідним катуванням», — згадує він.
Після публічних заяв про катування його знову вивезли до підвалу — цього разу вже в Сімферополі. Чоловік із «московським» акцентом говорив холодно й буденно: «Через тебе мене викликали з Москви, ти тут чудиш». Лунали погрози сексуального насильства, хоч цього разу вони не перейшли в дію.
«Я зрозумів — іду проти системи й не знаю, чим це закінчиться».
16 лютого 2022 року суд оголосив вирок — за статтями 222 і 223 КК РФ. «223-тя виключає умовний термін. Вони спеціально так склали справу, щоб не було збоїв», — пояснює Єсипенко.
У колонії № 2 в Керчі його зустріли «прийманням»: навпочіпки, собаки, удари. В’язнів змушували підписувати «згоду» на безоплатні роботи. Тих, хто відмовлявся, били й залякували зґвалтуванням, погрожували «нижньою кастою». ШІЗО і «яма» ставали покаранням за найменші порушення.
Медична допомога надавалася лише тоді, коли життя вже висіло на межі. Він згадує хлопця «Сову» з діабетом, який помер після нічних мук і затягування медичних рішень, і 28-го «Козла», що загинув від онкології. Ці смерті були передбачуваними — і тому ще страшнішими.
Системна мішень — українці з Херсонщини та кримські татари під пресом «екстремізму»
Після початку повномасштабного вторгнення охоронці раділи «воді в каналі». У бараках, серед українських ув’язнених запанувала тиша. До колонії масово звозили людей із Херсонщини, окремо селили в «шостий загін». Їхні вироки швидко «підганяли» під російський кодекс. Нові правила режиму супроводжувалися прямими погрозами: відмова від «добровільних» робіт означала втрату передач, побачень, а згодом — «яму».
Свідчення проціджуються крізь буденну рутину колонії, але їхній зміст — про цілеспрямовану політику: кримських татар вибірково й масово заганяють у рамку «екстремізму/тероризму», де релігійність дорівнює підозрі, а «таємний свідок» — доказу. Спогади Владислава лише підкріплює цю картину:
«До ув’язнення я не розумів масштабу — чув про поодинокі затримання, але не бачив системи. У колонії вона стала очевидною: більшість співкамерників за «екстремізм/тероризм» були кримськими татарами.
Справи вибудовувалися за трафаретом: «Хізб ут-Тахрір», релігійні зустрічі, переклади Корану «не із затвердженого списку», невидимі «таємні свідки», яких суд не перевіряє, і вироки на 10–14 років без реальних доказів. Люди, яких я бачив, були спокійними, набожними, не тримали зброї в руках і не визнавали провини — «за що?» — казали вони.
Репресії наростали щомісяця і щороку з 2014-го, бо саме кримські татари відкрито опиралися окупації; їхня гідність і відмова від «каяття» зустрічалися з фабрикаціями і ярликом «екстремізму», що перетворився на універсальний інструмент придушення корінного населення півострова.»
Для читача важливо побачити, це не «окремі історії віри», а відтворюваний механізм — від криміналізації читання і спільних молитов до довгих вироків, які опирались на свідчення невидимих, безликих свідків. Саме тому документування і публічність мають не моральне, а практичне значення: вони розривають тишу, на якій тримається репресивна машина РФ.
Публічність працювала як тимчасовий щит і для самого Владислава, коли про справу писали, рівень відкритого насильства падав, а «найбрудніші» практики відкладали — натомість посилювався тихий тиск через ліки й медогляди, зрив передач і погрози «каяттям».
Міжнародні заяви та постійна робота незалежних адвокатів створювали для тюремників і слідчих ризики — від персональної ідентифікації до санкцій і заочних проваджень — і це стримувало їх. Це не гарантія безпеки, але саме завдяки публічності та юридичній наполегливості вдавалося зменшувати інтенсивність побиттів і «яму», фіксувати порушення та вибивати мінімальний доступ до медицини і зв’язку.
«Коли про мене писали, мене менше били. Але вони вміють тиснути тишею: забрати ліки, зірвати огляд — і ти вже на тонкому льоду».
Спроби змусити до «каяття» не припинялися. Куратор любив слово «урабатувати» — зламати людину до стану, коли вона сама попроситься в підвал.
Адвокати далі безперервно фіксували порушення і готували «подушку безпеки» на момент виходу.
Звільнення відбулося тільки після відбуття строку — 20 червня 2025 року Владислав вийшов із колонії, де ключовим ризиком була повторне «прінемалово» від ФСБ уже на виході.
Саме тому адвокат зустрів його й оперативно вивіз через Сочі до Адлера, звідти — рейсом до Вірменії; у Єревані за підтримки співробітника посольства України Владислава провели «зеленим коридором», оминаючи контроль ФСБ на спільних чергуваннях із місцевими прикордонниками.
Лише після цього він безпечно транзитував до Варшави і Праги, де возз’єднався з родиною.
Історія Владислава Єсипенка — це не набір окремих епізодів, а ланцюг системних порушень: незаконне затримання, катування, фальсифікація доказів, недопуск адвокатів, нелюдські умови утримування, жорстоке поводження в колонії.
«Я вийшов, — каже він, — але всередині мене досі сидить той, кого катували. І поки інші залишаються там, говорити — це мінімум, який я можу».
Його історія — не лише про біль і виживання. Це прямий заклик до дії для тих, хто має владу й обов’язок зупинити цей божевільний атракціон безкарності. Часу обмаль, кожен день тиші — це нові вироки, зламані тіла й діти, що чекають на тих, кого можна було врятувати вчасно.
Авторка тексту: Світлана Косенко.
Публікацію підготовлено за фінансової підтримки Норвегії та Фонду домів прав людини. Проєкт «Протидія насильницьким зникненням на тимчасово окупованих територіях України» реалізує Громадська спілка «Дім прав людини «Крим» у партнерстві з Громадською спілкою «Освітній дім прав людини в Чернігові» та Громадською організацію «Кримський процес». Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю Громадської спілки«Дім прав людини «Крим» і жодним чином не відображає офіційну позицію Уряду Норвегії.
Усі зображення в цьому матеріалі створені за допомогою штучного інтелекту та мають виключно ілюстративний характер.