«Не приховувала проукраїнської позиції»: історія зникнення кримської татарки, яку Росія звинувачує у держзраді

 Одного весняного ранку Залія вийшла з батьківського дому в маленькому містечку і поїхала до Сімферополя зустрітися з подругами. Коли приїхала, зателефонувала мамі. А наступного дня дівчина вже не відповідала на дзвінки. З подругами вона так і не зустрілася.

Два дні Гюзель не знала, що з донькою. На третій ранок опів на сьому у двері постукали чоловіки у формі…

Протягом останніх двох років російські силовики у тимчасово окупованому Криму посилюють практику насильницьких зникнень. Станом на кінець 2024 року було 27 таких підтверджених випадків. Вісьмох з цих людей так і не вдалося знайти, троє були засуджені окупаційним судом, решту звільнили. А цього року з 18 осіб звільнили лише одну.

Такі викрадення супроводжуються незаконними затриманнями, катуваннями та примусовим отриманням зізнань у сфабрикованих справах. Часто силовики тримають людей у статусі інкомунікадо — коли після викрадення рідні тривалий час не знають, де людина перебуває і в чому її звинувачують.

Ця історія — одна з таких.

Імена змінені в цілях безпеки. 

Перші три дні

Пів року тому весняного ранку молода кримська татарка вийшла з батьківського дому в маленькому містечку і сіла в автобус до Сімферополя. По приїзді Залія віддзвонилася мамі, а вже наступного дня її телефон був вимкнений. «Вона мені сказала, що поїхала зустрітися з подругами. Я обдзвонила подруг: вони не бачилися», – Гюзель кілька днів намагалася зв’язатися з донькою. Ці дні та ночі в невідомості стали для жінки й родини Залії тяжким випробуванням.  «Уявіть: ваша дитина не на зв’язку. Який може бути емоційний стан, коли в голову не лізе нічого хорошого? Де вона? Що з нею? Як вона? Звісно, ми в паніці. У нас весь будинок був заповнений людьми. Близькі, сусіди, пів міста з’їхалося. Всі хвилювалися, думали, шукали її», – згадує Гюзель. Родина звернулася в районну поліцію — ті не почали пошуки дівчини. Знайомі розпитували про неї таксистів у Сімферополі — безрезультатно. 

Третього ранку опів на сьому у двері Гюзель постукали чоловіки у формі. Представилися співробітниками ФСБ Росії та повідомили, що Залію затримали, вона перебуває під арештом у Севастополі, і її звинувачують у держзраді за статтею 275 КК РФ. «Вони сказали, що вона нібито хотіла щось підірвати, і її затримали на гарячому, – але ці новини заспокоїли Гюзель. – Після пережитого мені головне було, що донька жива». Співробітники зайшли до будинку. Двоє в камуфляжі: один з них вів допит, інший – з ноутбуком, записував. Ще один – весь в чорному, із закритим обличчям – ходив довкола, перевіряв телефони Гюзель та інших членів родини: «Протягом усіх шести годин він не випускав наших телефонів з рук». Трьох понятих теж привезли із собою. Але і цим не обійшлося: вузенька вуличка маленького містечка була забита автомобілями та озброєними військовими. Виглядало, ніби відбувається масштабна спецоперація проти злочинного угруповання, а не формальна процедура у справі затримання молодої виховательки дитсадка. 

Залія мала психологічну й педагогічну освіти, працювала в садочку і в школі, захоплювалася грою на гітарі та рукоділлям. «Вона різностороння дівчинка, дуже цікава, допитлива і хороша людина, — Гюзель згадує і те, що її донька не приховувала своєї проукраїнської позиції. — І у творчості, і в побуті, серед друзів, на вулиці вона не могла по-іншому. Цього в неї не забрати».

Інших здогадок, чому Росія звернула увагу на Залію, рідні не мають. Гюзель не пригадує, щоб доньці погрожували. Але моторошним виявилося усвідомлення, яке прийшло до жінки вже постфактум: Залію “вели”. Серед транспорту силовиків того ранку сусіди впізнали одну непримітну машину. Вона стояла неподалік їхнього двору щонайменше останні три дні перед зникненням. Залія та її батьки ходили повз автівку, займалися буденними справами, не підозрюючи, що їхнє життя вже розписане у чиїхось звітах.

Після шести годин допитів родини співробітники ФСБ не залишили жодних документів з інформацією: ані про затримання Залії, ані про місце її перебування. І навіть контактів. Сказали лиш, що днями зателефонує слідчий. Слідчий так і не вийшов на зв’язок. Родина знову опинилася в невідомості.

Пошуки

Гюзель говорить, що її рятувала підтримка оточення. Як і в перші дні, родина та спільнота були поруч і продовжували шукати Залію. Вони найняли адвоката, який допоміг писати листи в різні інстанції: прокуратуру, МВС та ФСБ Росії тощо. Але звідусіль відповідали одне й те ж: їм невідомо місцеперебування дівчини. За словами Гюзель, листи були однакові, за шаблоном, ніби їх спеціально друкували в одній друкарні.

Так тривало три тижні. На 21-й день Гюзель подзвонили. Вона почула голос доньки: «”За мене не хвилюйтеся, у мене все добре. Я перебуваю в Севастополі”. Все. На цьому дзвінок перервався. Більше нічого». Тільки після цієї розмови Гюзель змогла отримати дозвіл надіслати доньці передачу зі змінним одягом. 21 день дівчина ходила в тому ж одязі, що при затриманні.

І весь цей час, поки рідні шукали Залію, дівчину возили різними місцями утримання в Севастополі. Згодом її перевели в СІЗО Сімферополя і Гюзель нарешті змогла побачити доньку.

Побачення

Кожні два місяці Залії продовжують запобіжний захід тримання під вартою. Лише раз Гюзель запросили на таке слухання. На решту рідних не кликали. 

Слухання — єдина можливість для адвоката отримати дозвіл на побачення матері з дівчиною. За пів року таких було три. І це не ті побачення, де можна потримати за руку чи обійняти – єдиною ниткою, що зв’язує жінок, стає стара телефонна трубка. І це перетворює спілкування на ще одне випробування: «Заходиш туди і телефоном розмовляєш через подвійне скло. Він п’ять хвилин працює, п’ять — ні. Такий доісторичний, скрипить, тріщить». Розмови тривають по півтори-дві години — скільки дозволять. За словами матері, Залія виглядає добре, ніколи не скаржиться на умови: «Каже, що все нормально. Кожен день — день бабака: встали, поїли, погуляли, знову поїли. Протягом будніх працює телевізор, двічі на день показують Скабєєву. Субота й неділя у Скабєєвої  — вихідні».

Рідним дозволено передавати передачі, тож двічі на місяць Залія отримує від них продукти. Також є змога писати й отримувати електронні листи: «Правда, вони не завжди вчасно доходять. Від доньки листи приходять швидко, а наші йдуть значно довше». За кожен з листів родина повинна платити: і за надіслані, і за отримані. Тож переписуються, коли є фінансова можливість. 

Надія на звільнення

Попереду — невизначеність. Слідство може тривати місяцями, а вироки у таких справах часто написані наперед. Ця історія стала важким ударом для родини, виснажуючи їх і морально, і фінансово.

Але Гюзель працює і знаходить можливість боротися за доньку, радіє, що та жива, молиться, і чекає дня, коли двері її дому знову відчиняться для доньки, яка просто хотіла бути собою.

Цю публікацію підготовлено за фінансової підтримки Норвегії та Фонду домів прав людини. Проєкт «Протидія насильницьким зникненням на тимчасово окупованих територіях України» реалізує Громадська спілка «Дім прав людини «Крим» у партнерстві з Громадською спілкою «Освітній дім прав людини в Чернігові» та Громадською організацію «Кримський процес». Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю Громадської спілки «Дім прав людини «Крим» і жодним чином не відображає офіційну позицію Уряду Норвегії.

Усі зображення в цьому матеріалі створені за допомогою штучного інтелекту та мають виключно ілюстративний характер.