Кримська правозахисниця Ольга Скрипник: «Обираючи захист прав людини, ви змінюєте своє життя»

«Непохитні. Історія українського правозахисту в інтерв’ю» Тамари Марценюк — друга книжка в серії «Своє. Український фемінізм» від першого в Україні феміністичного видавництва Creative Women Publishing, покликаній підсвітити історію й розвиток феміністичних та жіночих рухів в Україні. У книжці зібрано 31 інтерв’ю — про те, як в Україні виборюють права людей під час війни. 

Серед героїнь — Катерина Левченко, Олександра Матвійчук, Лариса Денисенко, Юлія Нузбан, Христина Кіт, Оксана Покальчук, Земфіра Кондур та інші правозахисниці з різних регіонів України. 

На сторінках цієї книжки вони говорять про боротьбу за права жінок та ЛБГТК+ людей, ромських громад, захист переселенців, військовополонених і зниклих безвісти, підтримку вразливих груп, боротьбу з домашнім насильством, документування воєнних злочинів, допомогу постраждалим від війни та відновлення справедливості. Це не лише особисті історії — це колективний портрет українського жіночого правозахисного руху, який формує країну. 

Бути голосом стишених і замовчуваних, рукою допомоги тим, кому вона необхідна, репрезентацією України на міжнародній арені й натхненням для сотень і тисяч людей — вимагає бути сильною.І в цій силі — непохитною.

Придбати книжку «Непохитні. Історія українського правозахисту в інтерв’ю» Тамари Марценюк можна за покликом на сайті Creative Women Publishing.

УРИВОК РЕГІОНАЛЬНІ АСПЕКТИ ПРАВОЗАХИСТУ

Кримська правозахисниця Ольга Скрипник: «Обираючи захист прав людини, ви змінюєте своє життя»

Записано у січні 2018 року

Ольга Скрипник — з 2015 року голова правління громадської організації «Кримська правозахисна група» (КПГ). Це громадська організація кримських правозахисників та журналістів, метою діяльності якої є сприяння дотриманню і захисту прав людини в Криму шляхом привернення уваги до проблем прав людини і міжнародного гуманітарного права на території півострова. Учасники команди КПГ беруть участь у документуванні порушень прав людини та зборі доказів воєнних злочинів РФ у Криму з лютого 2014 року.

У квітні-червні 2014 року Ольга працювала старшою помічницею з правових питань Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, займаючись правовими питаннями внутрішньо переміщених осіб, та стала співавторкою Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб». У грудні 2017 року отримала подяку від Уповноваженої Верховної Ради України з прав людини Валерії Лутковської за особисті заслуги, значні професійні досягнення у сфері захисту та просування прав і свобод людини.

У вересні 2023 року Ольга Скрипник та КПГ одержали від посольства Королівства Нідерландів в Україні премію «Тюльпан прав людини». Також організація була номінована на Global Human Rights Tulip Award. У квітні 2024 року КПГ отримала нагороду від ОБСЄ «Democracy Defender Award».

 — Будь ласка, поділіться історією свого залучення до правозахисного руху України. Чому ви вирішили працювати у цій сфері?

 — Напевно, це почалося ще з дитинства. Моя мама 25 років пропрацювала в Ялті на станції швидкої медичної допомоги, де я також часто бувала після школи. Я бачила, як вона та її колеги рятували життя й допомагали людям, і мені теж хотілося робити щось, що допоможе людям. Далі важливими стали студентські роки, бо саме в цей час виникла наша ініціативна група з прав людини у Ялті — Даша Свиридова, Валентина Потапова та я. Група перетворилася на Центр громадянської просвіти «Альменда» та Клуб соціального й правового кіно. А після Майдану та окупації Криму правозахисна діяльність стала, по суті, моїм щоденним життям. Я не можу назвати це роботою, бо це саме спосіб життя. Правозахистом неможливо займатися лише в робочі дні, з 9 до 18. Бо насправді, обираючи захист прав людини, ви насамперед змінюєте власне життя.

— Де ви здобували освіту та знання в сфері прав людини?

— Я не маю «спеціальної» правозахисної освіти. За фахом я викладачка історії та правознавства, що, безумовно, дуже допомагає мені у правозахисті. Знання саме зі сфери прав людини — це передовсім неформальна освіта. Одними з найважливіших для мене стали такі проєкти: «Школа. Молодь. Громада» — проєкт асоціації вчителів України «Нова Доба» для педагогічних закладів вищої освіти та освітня програма «Розуміємо права людини», де моїми тренерами у 2008 році були Сергій Буров, Олександр Войтенко, Костянтин Реуцький, Марія Ясеновська.

Вагомим був і досвід співпраці з моїм чоловіком Віссаріоном Асєєвим (він також правозахисник) на Північному Кавказі з питань подолання конфліктів і міжкультурного порозуміння в 2011–2012 роках.

Зараз для мене цінні освітні заходи з питань міжнародного гуманітарного права та захисту прав людини під час війни.

— З якою тематикою у правозахисному русі ви працюєте?

— Тепер у моєму житті є межа — до війни та після, або, як каже багато хто з мешканців Криму, — життя до окупації та після. Тепер моя правозахисна діяльність пов’язана з наслідками окупації Криму. Передовсім ми, Кримська правозахисна група, документуємо порушення прав людини саме в зв’язку з російською окупацією Криму. Збираємо докази воєнних злочинів і порушень прав людини для міжнародних судів, надаємо інформацію для міжнародних організацій, як-то ООН, Рада Європи, ЄС, ОБСЄ. Наскільки це можливо, допомагаємо жертвам грубих порушень прав людини у Криму та політв’язням. Також окремо займаємося адвокатуванням змін законодавства та політики України для захисту прав людини щодо тих, хто залишився на окупованих територіях Криму та Донбасу або ж вимушено покинув їх.

 — Чи доводилося вам працювати з тематикою прав жінок?

— Окремо я не займаюся цією темою. Але права жінок — це права людини, тому я часто перетинаюся з цією проблематикою. Багато моїх колег цілеспрямовано займаються захистом прав жінок. І я сама жінка, тому мені неодноразово доводилося захищати права жінок і на побутовому рівні

— Якими, на ваш погляд, є найбільші успіхи правозахисного руху в Україні?

— Серед таких успіхів, безумовно, консолідованість та активна участь правозахисниць у подіях, що розгорнулися у нашій країні з 2013 року (Майдан, окупація Криму, війна на Сході). Важливо, що тоді і зараз правозахисний рух не зайняв відстороненої позиції спостерігачів, а став активною частиною відповідального громадянського суспільства, яке у дуже важкий час, коли держава виявилась не спроможна захищати людей, взяло цю відповідальність на себе.

Завдяки спільним діям різних правозахисних організацій ми домоглися прийняття Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» (20 жовтня 2014 року). Закон не є досконалим, потребує покращення, але він зміг вирішити бодай частину проблем людей. Завдяки зусиллям правозахисників ми вже четвертий рік добиваємося того, щоби в законодавстві України не з’явилася норма, яка дозволила б не обґрунтовано кримінально переслідувати мешканців Донбасу та Криму, називаючи їх «колаборантами».

Поки це не так помітно, але вважаю важливим досягненням правозахисників те, що вони вже документують та збирають докази воєнних злочинів і порушень прав людини у Криму та на Донбасі. Це допомагає та допоможе і далі знаходити потерпілих, щоб надавати їм підтримку, та встановлювати осіб, винних у скоєнні страшних злочинів. Зазвичай така робота починається після завершення конфлікту, але тоді вже багато доказів часто втрачено. Однак в Україні вона почалася ще під час конфлікту.

— Із якими викликами стикається сучасний правозахисний рух України?

 — Війна, що триває, збройний конфлікт — виклик майже для всіх напрямків правозахисту. Водночас правозахисниці намагаються надавати пряму допомогу постраждалим, документувати порушення прав людини та докладати великих зусиль для проведення реальних інституційних реформ у країні. Збройний конфлікт часто використовують для виправдання спроб згорнути права людини.

Новою загрозою стали спроби влади взяти під контроль громадянське суспільство, в тому числі правозахисні організації. Спекулюючи на темі антикорупції, на той час Президент України Петро Порошенко намагався пролобіювати законопроєкти № 6674 та № 6675, що, по суті, створили б за аналогом Росії та Казахстану ручний інструмент усунення «неугодних» громадських організацій.

Вкрай важливою є комунікація правозахисних організацій з різними групами населення. І тут, на мою думку, також є виклики. Наприклад, соціальні мережі стали потужним інструментом, ефективним засобом передачі інформації, навіть способом впливу на владу. І цей напрямок комунікації треба розвивати й далі. Але водночас є й інші групи суспільства, які не охоплюються соціальними мережами. Дуже важливо не обмежуватися в комунікації лише інтернет-інструментами, особливо коли ми як правозахисни_ці намагаємося донести непрості, але вкрай важливі повідомлення, що ґрунтуються на цінностях прав людини.

 — На вашу думку, чи достатньо уваги правозахисний рух приділяє гендерній тематиці?

— У цьому напрямку правозахисни_ці вже мають певні успіхи, ця проблематика стала більш публічною. Але ще так і не прийнято всі необхідні зміни до законодавства. Крім того, важливо посилити роботу в інформаційному напрямку, щоб доносити гендерні питання не лише до депутатів, чиновників та експертного середовища, але і до ширшої аудиторії. Доносити таким чином, щоб у суспільстві було зрозуміліше, що насправді гендерні питання стосуються всіх, і це необхідно для безпечного життя та рівних можливостей. І до цього процесу, думаю, важливо долучати й інші організації, не лише ті, що працюють безпосередньо з гендерними питаннями.

— Гендерно зумовлене насильство — серйозна проблема, зокрема в Україні. Що, на ваш погляд, слід зробити, аби змінити ситуацію на краще?

— Я бачу тут два принципово важливих одночасних шляхи. Перше — це просвіта. Це довгостроковий процес, який включає не лише неформальну освіту, але і зміни в формальній системі освіти, що передбачають формування цінностей прав людини. І це не про формальний предмет «права людини», «права жінок» або «гендерно зумовлене насильство». Сама система повинна будуватися на засадах протидії гендерно зумовленому насильству та поваги до людської гідності й рівності прав. Друге — це законодавство. Необхідно не лише виписати склад злочину «гендерно зумовлене насильство», але впровадити відповідні процедури протидії, механізми притягнення до відповідальності, захисту жертв, змінювати судову практику.

— Що чи хто вас найбільше надихає у вашій правозахисній діяльності?

— Надихають тільки самі люди, бо прав людини без людей не існує. Передовсім надихають ті, хто, потрапляючи у нелюдські умови, не втрачає волі та гідності й далі бореться з тоталітарними чи авторитарними системами; хто, проходячи через війну, полон, незаконне ув’язнення, залишається гуманістом, прагнучи не помсти, а побудови миру. Надихає і наша команда Кримської правозахисної групи. Адже це люди, які самі постраждали від порушень прав людини, залишилися без рідного дому, почали життя спочатку. Втім, незважаючи на всі ці складнощі, вдень і вночі вони намагаються захистити права людини там, де зараз окупація, і прагнуть допомогти іншим. Надихають усі ті, хто захищає цінності свободи та людської гідності.