«Я стала правозахисницею не через свідомий вибір, а тому що мене обурює несправедливість, особливо коли вона стосується дітей.» – інтервʼю Валентини Потапової

Вже вкотре Фонд домів прав людини проводить фотовиставку з історіями жінок-правозахисниць. Цьогоріч від Дому прав людини Крим було обрано Валентину Потапову, керівницю напрямку національної адвокації в Центрі громадянської просвіти «Альменда», який є організацією Дому прав людини Крим. Фотографиня портрету – Ганна Лут. Інтервʼю англійською можна прочитати на сайті Фонду домів прав людини.

1. Чому ви стали правозахисницею? Коли ви усвідомили, що є правозахисницею?

Мене звати Валентина Потапова, я родом із Криму, займаюсь правозахисною діяльністю з 2011 року. Я є засновницею громадської організації “Центр громадянської просвіти “Альменда”. Для мене питання, коли я усвідомила, що займаюся правозахисною роботою, є досить складним. Протягом тривалого часу мені здавалося, що освітня діяльність у сфері прав людини не зовсім є правозахисною — це радше поширення інформації серед молоді про права людини та формування певної моделі поведінки.

Однак 2014 рік, коли відбулося збройне вторгнення Росії до Криму, змінив мою роботу та діяльність у сфері правозахисту. Відтоді я можу впевнено сказати, що дійсно займаюся правозахисною діяльністю, оскільки захищаю право на освіту дітей та молоді, які залишаються на окупованих територіях. Поступово до цього додавалися й інші питання, як кола на воді. Для мене правозахист почався, мабуть, саме з 2014 року.

2. Який характер вашої роботи і з якими викликами ви стикаєтесь як жінка-правозахисниця?

Що стосується характеру моєї роботи, то, як я вже зазначала, спочатку це була переважно просвітницька діяльність. Але коли постали серйозні виклики, такі як питання захисту права на освіту дітей, які залишаються в окупації, і як саме ці права захищати, моя діяльність значно розширилася. Це вже включало адвокаційну роботу, проведення великої кількості аналітичних досліджень, а також участь у прямих та непрямих акціях — від зустрічей з представниками влади до аналітичної критики дій уряду щодо певних вразливих груп. Таким чином, моя робота охоплює майже всі аспекти правозахисної діяльності, за винятком, хіба що, судового захисту.

3. Якою ви бачите ситуацію з правами людини у вашій країні через 30 років?

Ви пропонуєте мені трохи помріяти. Дійсно, я дуже хотіла б, щоб через 30 років ситуація з правами людини в моїй країні була майже ідеальною. Я б хотіла, щоб не існувало жодних дискримінованих груп, щоб влада підтримувала правозахисників, а всі стандарти захисту прав людини та правозахисників неухильно дотримувалися. 

Проте, на жаль, я живу в країні, яка вже десятиліття перебуває у стані війни. Війна приносить не лише виклики, пов’язані зі збройним конфліктом, але й серйозні виклики у сфері прав людини. Після будь-якої війни потрібен час для відновлення. 

Однак я щиро мрію, щоб моя країна продовжувала свій шлях до дотримання стандартів прав людини. І щоб майже кожен громадянин розумів, що таке права людини і чому вони є життєво важливими як для суспільства, так і для кожної людини окремо. Це, мабуть, і є моя мрія — щоб у суспільстві з’явилося глибоке усвідомлення значущості прав людини.

4. Яка поточна ситуація з правами людини у вашій країні?

Поточна ситуація з правами людини в Україні складна та безпосередньо пов’язана з триваючим збройним конфліктом, який розпочався у 2014 році та став повномасштабним у 2022 році. Оцінювати стан прав людини в таких умовах складно, оскільки до дотримання прав людини додаються вимоги міжнародного гуманітарного права. Під час збройного конфлікту країна опинилася в ситуації, коли певні обмеження прав людини стають правомірними. Однак головним викликом, на мою думку, є збереження пропорційності цих обмежень.

Якщо ми говоримо про право на освіту, я та організація, до якої я належу, працюємо над тим, щоб воно було дотримано навіть в умовах війни. Важливо уникнути непрямої дискримінації тих, хто опинився в іншому становищі, наприклад, на окупованих територіях або в зоні бойових дій — обмеження прав не повинно торкатися цих груп.

Окрім того, працювати правозахисником у таких умовах надзвичайно складно. Держава може звинуватити правозахисників у тому, що їхня критика діє на користь держави-агресора, і суспільство може сприймати це як правду. Тому правозахисники стають дуже вразливою групою, і під час збройного конфлікту ця вразливість збільшується в рази.

5. Чи можете ви описати свій девіз/мотивацію бути правозахисницею одним реченням?

Я вже казала, що стала правозахисницею не через свідомий вибір, а тому, що мене обурює несправедливість, особливо коли вона стосується інших людей або певних груп. Коли я побачила несправедливість щодо дітей, які залишаються в окупації, я почала займатися правозахисною діяльністю майже цілодобово. Це дуже важко. Тому я часто згадую вірш: «Лупайте сю скалу! Нехай ні жар, ні холод — не спинить вас! Зносіть і труд, і спрагу, й голод, бо вам призначено скалу сесю розбить». Це майже мій девіз.

Інтервʼю взято в рамках фотовиставки «Портрети сили: жінки-правозахисниці». Це вже третє видання фотовиставки, яка обʼєднує історії жінок-правозахисниць зі всього світу та підкреслює ситуацію з правами людини в тих країнах, де вони проживають. 

Фотовиставка проведена Фондом домів прав людини.